Священники в Люрді

О. Михайло Романюк

О. Герман Ничак

О. Петро Гай

О. Павло Когут

Народився 25 березня 1926 року у с. Конюхи Бережанського повіту — тепер Козівського району Тернопільської області у сім’ї Василя і Ксенії (з роду Козак), в якій було ще троє синів — Йосип, Микола і Ярослав. 

Школу закінчив у рідному селі 1939 року. Складав вступні іспити і був зарахований до гімназії у Бережанах. Перервав навчання у 1942 році. У 1942-44 роках був на стажуванні у лісництві Рай-Бережани і паралельно відвідував Державну лісову школу у Болехові, яку закінчив і здобув кваліфікацію лісничого. 

Через воєнні дії подався на Захід: у 1944 році 18-річним хлопцем, випровадила його мати в ліс, наказала іти на Захід і не повертатися.

Після того, як отець покинув Україну, він спершу перебував на території Словаччини, Чехії та Австрії. 

Після закінчення війни Павло опинився у таборі українських біженців у Карлсфельді неподалік від Мюнхена. Там, в організованій українській гімназії, він закінчив середню освіту у 1946 році. Після закінчення майбутній священник студіював богослов'я, спершу в Німеччині – Гіршберґу, опісля в Голландії – Кулемборґу, оскільки у 1948 році Львівську Богословську Академію, що її відновили професори Академії закордоном. Потім знову повернувся до Німеччини у місто Фрайсіґ, де навчався у семінарії та проживав разом в одній кімнаті з попереднім Папою Римським Бенедиктом ХVI.

Павло Когут отримав архиєрейські свячення 1 липня 1951 року у Мюнхені преосященним кир Іваном Бучком. Нововисвячений священник отримав призначення до східної Франції в департаменти Ельзас та Лотарингію, де розпочав служіння у вересні того ж 1951 року. 

З допомогою вірян, отець Павло придбав і відбудував закинутий замок у Маквіллері, перетворивши його в українську оселю, яку було освячено 1964 року. Сюди з’їжджалися українці з усього світу для зустрічей, реколекцій, відпочинку, а також тут проводилися табори. 

Стараннями отця Когута, у Маквіллері створилася нова місія Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, де під час канікул сестри опікувалися дітьми в оселі, а впродовж року – вели місійну працю в окрузі Страсбургу. Місія сестер тривала 40 років з червня 1965 року по грудень 2005. Також, за сприяння отця Павла та о. Василя Прийми у 1981 році була відкрита місія Сестер Служебниць у Люрді.

Ще з 1955 року отець Павло Когут розпочав організацію щорічних прощ до Люрду для літніх людей. Згодом, коли на початку 70-х років виникла ідея збудувати церкву візантійського стилю і придбати поруч готель, де українські паломники мали б можливість зупинятися, о. Павло почав допомагати о. Василю в будівництві і збирав протягом двох років будівництва храму добровольців для проведення будівельних робіт.

Отець Павло запросив польсько-українського художника Єжи Новосільського, якого вважають одним з провідних художників і теоретиків ікони ХХ століття розписати церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Власне, українська церква у Люрді– це єдина церква авторства Новосільського поза межами Польщі. Художник розмалював церкву за 4 місяці – з січня по квітень 1984 року. 

Найстарший український священник-емігрант отець Павло Когут, постійний капелан Люрду з 1982 по 1988 рр., помер 22 листопада 2006 року у лікарні французького містечка Маквіллер. Причиною смерті став серцевий напад.

Похорон відбувся 30 листопада 2006 року у Маквіллері. Попрощатися з покійним приїхав Кардинал Любомир Гузар. 

О. Василь Прийма

Народився 5.01.1914 р. в с. Бачів Перемишлянського району Львівської області. Батько – учасник визвольних змагань, дяк, вів у селі культурно-просвітницьку роботу. В 1941 р. загинув від рук комуністів у Золочеві, а мати сім років відбувала в сталінських таборах.

Закінчивши Бачівську школу, здобув середню освіту в українській приватній гімназії в Рогатині. З юнацьких літ захоплювався романтикою визвольних змагань, писав вірші, сповнені глибокої любові до України, а в 1933 р. опублікував їх у Львові.

Юнаком пішов у загони УПА. Смерть не раз заглядала йому у вічі, та він продовжував визвольну боротьбу. Як поет УПА, був у відділі пропаганди під псевдом Чорногора. Разом з командиром УПА Василем Івахівим (Россом) в 1941 р. організував військову школу в Поморянах. Гестапо арештувало весь командний склад і кинуло у Львівську в’язницю. Звільнено усіх їх завдяки клопотанню митрополита Андрея Шептицького.

Після війни доля закинула Василя Прийму за кордон, в Німеччину, де він закінчив духовну семінарію, а богословські науки вивчав у Голандії і Римі. В 1950 р. рукоположений в сан священика владикою Кир Іваном Бучком, повністю віддався служінню Богові і людям, пам’ятаючи про знедолену рідну Україну.

Свою душпастирську працю розпочав у південно-західній Франції в м. Люрді, де взявся за організацію українських емігрантів. Організував 30 місійних станиць, де проводив богослужіння та національні святкування. Постійно виховував серед молоді любов до України, до своїх традицій, водночас продовжував займатися літературною творчістю.

Завдяки його старанням українська громада збудувала в м. Тулузі пам’ятник Т. Г. Шевченку, а в 1982 р. в м. Люрді, на вулиці Україна побудовано храм Пресвятої Діви Марії і в базиліці Розарій споруджено каплицю “Вівтар України”. Стараннями отця Василя церква в Люрді стала центром національного і релігійного життя українців. Сюди приїжджають паломники з усього світу.

В липні 1997 р. він як головний фундатор брав участь в урочистому посвяченні церкви Івана Хрестителя в рідному селі Бачеві. Отець Василь привітав присутніх, склав подяку Богу, що дав сил дожити і здійснити давню мрію – побудову нової святині.

Отець Василь Прийма постійно молив Бога про кращу долю України і продовжує писати патріотичні, релігійні вірші, молитви, якими промовляє під час Богослужінь, продовжує піднімати національну свідомість українців. Його перу належать збірки поезій “На схилах гір Карпат і Піренеїв”, “Золотий міт”, “Молиться серце” та інші.

17 грудня 2004 року у далекій Франції, серце о. Василія Прийми перестало битися За його заповітом тіло перевезено на Україну в родинне село, де його поховали 9 січня 2005 року